Ми у Klitschko Foundation завжди писали про історії успіху, про те, як наші учасники покорюють вершини, як приймають виклики і як борються за мрії.

І нам досі важко повірити, що все одну мить так змінилось. Уже зараз ми пишемо історії, що сповнені болю, втрати і жаху. Таких історій понад 40 мільйонів, бо насправді кожен українець та кожна українка відчули на собі, що це таке —одного дня прокинутись у країні, де війна. 

Хтось готовий розповідати свої історії і ледь не кричати всьому світу про те, що відбувається в Україні. Хтось не може розказати, бо навіть загадувати не хоче весь той жах, що довелось пережити. 

А хтось боїться. Боїться розповідати, бо не знає як його власну історію можуть використати — оголосити її фейком та застосувати для своєї пропаганди, знайти рідних і погрожувати їм чи продовжувати знущатися над тими, хто має хоч якийсь стосунок до конкретної людини. Ця історія якраз про нашу учасницю. Жінку, що проявила сміливість поділитися своєю історією. Але ми домовились, що ця історія буде анонімною і без згадок ні населених пунків, ні закладу, де працювала учасниця. Лише ім’я нашої героїні, бо жінка хвилюється за жителів свого містечка, шкільний колектив та дітей, що залишились в окупованих територіях. 

Зараз у багатьох українців ви можете побачити в соцмережах останні пости, датовані 23.02.2022. Днем, коли кожен українець востаннє будував плани, наступного дня збирався на роботу і продовжував жити звичним життям. Так і в нашої героїні. Востаннє в той день, вона зробила пост про те, як пишається своїми учнями і які змінотворчі ініаціативи вони робили. А зараз у Тетяни лише надія на те, що її школярі хоча б живі. 

Тетяна — зараз знаходиться в безпеці, бо в перший тиждень війни їй та її близьким вдалось виїхати з окупованої російськими військами території. До речі, населений пункт, де жінка прожила все своє життя, був окупований в перші години війни. Те, що жінці з рідними вдалось виїхати звідти — це був щасливий випадок. Бо вже наступного дня, російські війська не пропустили два автобуси з людьми з міста.

Зараз у рідному місті Тетяни харчів не вистачає, банківські картки перетворились на сміття, бо зняти гроші ніде, люди не отримують зарплатні, пенсій Інтернет на більшості території відсутній, нема світла та води, лікарні зайняті окупантами під госпіталі.  

На питання: «Як ви там?», останні тижні від знайомих, що залишились під окупацією, лише одна відповідь: «Стабільно погано». Люди піддаються тортурам, окупаційний режим слідкує за соцмережами людей — хто, що, кому пише і надсилає. 

Важко Тетяні говорити і про своїх колег та дітей. Зараз жінка не має зв’язку з жодним учнем чи ученицею зі свого класу. Просто уявіть, жодного уявлення про дітей, яким ще два місяці тому проводили уроки, а вже зараз навіть не ясно, чи живі вони. Колег та директора школи, «рускій мір» взагалі заарештували на певний час, а все тому, що в них була «неправильная жизнєная позиция»: вони прийняли у себе біженці з сусідніх районів. Натомість російські вояки оселилися у навчальному закладі. 

Люди не живуть, люди виживають у страху, на межі життя і смерті, бо не знаєш чи зможеш прожити ще хоча б кілька наступних годин. 

Про все це лихо, що відбувається там, де ще кілька місяців тому вирувало життя, жінка вирішила розповісти, бо вірить, що світ має знати: війна в Україні триває й надалі. І жертами цієї війни є не лише ті, хто загинув від ворожих куль, але й ті, в кого відібрали право на мирне життя, а це всі українці і кожен зі своєю історією. 

Зараз Тетяна живе лише з надією, що одного дня вона повернеться до свого рідного дому. Що одного дня знову зможе повернутися до рідної школи і знову провести урок для своїх любих учнів. Міцно обійняти дітей, колег, всіх жителів, всіх українців. І видихнути на повні груди з думкою про те, що нарешті в нашій країні мир. 

Наша команда теж надіється на це, а тому ми продовжуємо діяти, підтримувати та боротися за нашу спільну велику і точно реальну мрію!

Про те, як можна підтримати команду фонду можна дізнатися за лінком: https://www.klitschkofoundation.org/ 

Все буде Україна!