Ніколи не обрізати дітям крила: інтерв'ю мами випускника Школи успіху

Як Людмила Осачук вчить сина жити не лише мріями, а й працею читайте у статті.

Чотири роки тому старший син пані Людмили, на той час студент юридичного факультету, став учасником проекту «Творимо Європу разом» від Klitschko Foundation. Його враження від роботи, знайомств, поїздок у Київ та Берлін були настільки позитивними, що відтоді жінка стежить за новинами Фонду в інтернеті. Тож одного дня Людмила попросила молодшого сина Юрія підійти до монітора й запропонувала податися на один із проектів. Хлопцеві припав до душі формат «Школи успіху», і він взявся писати заявку.

Мама розповідає: Юрій, як і більшість сучасних підлітків, з технікою на «ти». Але все одно хвилювався, коли заповнював заявку: одна річ, коли викладаєш відео для друзів у соцмережу, й інша — коли йдеться про конкурсну роботу, яку оцінять судді.

— Коли Юрій монтував відео, помітила, як у нього вмикаються додаткові амбіції, азарт зробити так, що вдалося ліпше, ніж в інших, — згадує мама.

Пройшовши відбір, Юрій поїхав на «Школу успіху» у Київ. Людмила хоч і передчувала, що програма цікава й насичена, проте аж такого масштабу не уявляла: щохвилини дітям є чим зайнятися, про що подумати.

— Як мама, я щаслива, що сину вдалося потрапити на такий проект. Спочатку хвилювалася: п’ятдесят хлопців, кожен із них індивідуальність зі своїм характером та амбіціями. Проте організаторам вдалося спрямувати їхній запал у правильне русло. Після проекту Юрій повернувся додому, знаючи, як надавати першу медичну допомогу, маючи уявлення про емоційний інтелект, тайм-менеджмент, — каже Людмила.

Вона намагалася бути поруч навіть на відстані, тож передивлялася онлайн-лекції, які читали для підлітків запрошені лектори. Зізнається: на деякі теми сама не наважувалася відверто поговорити з дитиною: наприклад, про сексуальну освіту для школярів.  

 

А вдома все було так, як і обіцяли організатори: Людмила мовби не впізнавала сина. Мав погану звичку спізнюватися — тепер її позбувся. Син почав більше сидіти за книжками, з’явилася тяга пізнавати нове. Став по-іншому підходити до поставлених завдань, для всього використовує нотатки.

— А головне, що на «Школі успіху» Юрію вселили надію: якщо поставить мету, то обов’язково її досягне. Навчили маленькими кроками йти до мрії.

Відразу по поверненню в Юрія вже були ідеї, як організувати локальну «Школу успіху»: в якому форматі проводити, яких спікерів запросити, кого залучити до спонсорства. Батьки пропонували допомогу, проте син наполягав на своєму: з усім має впоратися сам. Погодився лише, щоб волонтерили двоє учасниць зі «Школи успіху», які теж мешкають у Чернівцях.

Зрештою, все вдалося провести так, що опісля події чернівчани ще кілька днів дякували Юрієві, коли перестрівали його на вулиці. Просили організовувати такі події й надалі.

 

Людмила тішиться, що все вдалося:

— Коли ми побачили, як змінилася наша дитина, захотілося, щоб щось подібне відчули й інші батьки. Щоб слухаючи лекції, знайомлячись із людьми, наші діти краще збагнули, чого хочуть від життя. З проекту Осачуки запозичили ще й практику рефлексії: на проекті учасники обговорювали кожен прожитий день, ділилися враженнями та роздумами. Тепер Юрій робить так із батьками вдома.

— Як мама, вчу сина передусім бути самодостатнім. Ця риса буде з ним завжди, незалежно від того, поїде в США чи залишиться вдома. Підтримую його в усіх намірах — ніколи не обрізаю крил, але повторюю, як на «Школі успіху»: до мрії потрібна ще й праця,  — каже Людмила.